Страх і ненависть в пологовому

  • 805

Сьогодні не про жахливі умови у львівських пологових – не знаю, як після того всього ще мати сили харитись на незручні матраци чи старі унітази?..

Всі три дні після пологів я думала лише про одне: “Яке щастя, що це все закінчилось!”

Треба сказати, що я була готова до всього, позитивно налаштувалася на пологи, розуміла, що буде важко, навіть більше – хотіла пережити ці важкі години (бо що нас не вбиває – те робить сильнішим). А стати сильнішою, щоби виховувати дітей, мені було  справді потрібно.


Особисто для мене найгіршою (і найнесподіванішою в плані болю) частиною пологів були перейми. Інтенсивна фаза в мене тривала від 19:00 до 23:00 (приблизно), а від 23:00 до 23:35 я власне народжувала (тобто в мене були потуги).

Перед тим ще десь годину (з 18:00 до 19:00) перейми були досить лайтовими і з великими проміжками (15, 10, потім, здається, 5 хвилин). Я вже тоді сиділа на реєстратурі в пологовому і жартувала собі з медсестрами і своєю лікаркою. Пам’ятаю, якась дівчина, теж з переймами, дуже стогнала, і їй казали: “Та досить уже, он дівчина теж народжує, і нічого” (і показували на мене). І я ще така сиділа і думала: “Нічого собі, і це – боляче?! Тьфу!” І навіть, наївна, підгорджувалася внутрішньо, яка я, мовляв, сильна й витривала породілля.

А потім якось протягом однієї години все стало з ніг на голову. По-перше, почалися справжні перейми – таке враження, що тебе всередині розводять на лещатах (це розкривається шийка матки, для довідки). Знаєте, всі ці середньовічні тортури, коли людину розривали навпіл, прив’язуючи між двох коней і пускаючи їх врізнобіч? Оце воно! Власне сама перейма триває 50 секунд. Кажуть, вони спеціально “продумані” проміжками ДО хвилини – щоби людина не непритомніла від болю. Проміжок між цими “сеансами” в мене був рівно дві хвилини. Це вважають досить інтенсивним темпом пологів; такий у мене був, може, тому, що лікарка мені штучно проколола води (пам’ятаю, як я, така ще наївна й щаслива, побачила в неї в руці довжелезний залізний штир і зрозуміла, що от моє безтурботне внутрішнє дитинство на цьому моменті й закінчиться навіки 🙂

Коротше, до 20:00 я вже думала лише про одне: як би це терміново навчитися астральним подорожам, щоби покинути своє тіло! Кожні 2 хвилини були ті 50 секунд, під час яких мене так центрифужило всередині, що я не могла не те що кричати – навіть шепотіти. Крім того, у пологових зазвичай Ташкент під 30 градусів – мені було так жарко, що я готова була зняти із себе шкіру. І найгірше – весь той час, поки в тебе перейми (а ніхто не знає, скільки це триватиме!) – тобі не можна сідати, лягати мені також чомусь було не бажано, а треба просто ходити. І ходити. І ходити. Душним квадратом родзалу, де за стінкою регочуть акушерки, попиваючи каву й дивлячись “Сімейні мелодрами”. Уявіть собі безкінечне ходіння тривалістю в кілька годин – навіть без переймів, від цього можуть відвалитися ноги та поперек! А коли тебе ще й що 50 секунд тягнуть в різні боки два потужні екскаватори?!

Я досі обожнюю сидіння. Пам’ятаю, мені тоді більше за все на світі хотілося сісти й посидіти. А можна було хіба зрідка напівлягти на фітбол, який притримував Тарас (ось вам ще одна причина, чому краще брати із собою на пологи чоловіка) – якби не це, я б, напевно, просто впала на підкошених від утоми ногах. Пам’ятаю, після того, як я із жахом пережила першу годину цього всього й непритомним голосом спитала акушерку, скільки ж ще воно триватиме. А вона спокійнісінько сказала щось на кшталт: “Та до четвертої ранку, може, й народиш” (а на годиннику була 20:00, 20:00 Кккааарррл!).

Кривавими очима дивилась на годинник з Вінні Пухом (досі так чітко його пам’ятаю) і думала – та ну, це якийсь гон, я ж відкинуся просто через виснаження. Я навіть кричати не могла, навіть шепотіти – просто зі скляними очима витріщалась то на чоловіка, то на лікарів і думала таке: “Якось би взагалі припинити існувати. Бо це якийсь треш”. І от я так блудила пологовою залою, час від часу падаючи в руки чоловіка, бо поперек, спина та ноги просто відвалювались (не знаю, чи-то від переймів, чи-то від довгого перебування на ногах); і не вірила, що це закінчиться. І так чотири години (мені ще пощастило!). Коли об 23:00 мені оголосили, що все, зараз я народжуватиму, мені хотілося плакати від щастя. Тільки тому, що десь недалеко був кінець моїм мукам (про зустріч із малюком я навіть не думала).


Потуги (процес, коли ти власне народжуєш) – це теж вам не поп-корн жерти в кінозалі; ти напружуєшся періодично так сильно, що аж судини лопають, ти боїшся цього всього м’яса, що з тобою відбувається, лікарка просить старатися більше, ріже тебе по-живому, потім зашиває. Тобі, випотрошеній і в дикому шоці, дають той згорточок, дитину, а ти думаєш: “Просто. Це. Закінчилося. Юху!” І навіть якщо вам зробили епізіотомію, накладають шви чи роблять ще якісь тортури, то це все вже “пост” і не так страшно.

Потім, ясно, радієш, бо малюк, бо з нею все добре, бо ти вже мама, і таке інше. Але цей жахливий тягнучий біль, ніби тебе зсередини розводять на лещатах, я не забуду ніколи в своєму житті. Біль потуг – і правда, забувся швидко, навіть біль порізів, які ще добрі два місяці заживали, пекли й тягнули. Але біль переймів я пам’ятаю – сподіваюсь, наступні пологи мені вколять епідуралку.

Парадокс, але народження дитини – це небуденна і чудернацька суміш страшного болю та різних фізіологічних трешів – з купою чудесних, світлих, магічних моментів. І хоча в цьому пості я описала свої перші пологи у всій “красі” – після них я зрозуміла одну річ:

Ми б ніколи так не любили своїх дітей, якби справді знаходили їх у капусті або їх нам приносили лелеки 😉

Те, що дається з болем і труднощами – і цінується зовсім по-іншому. А щоби виховувати, доглядати й ростити дитину, потрібен величезних внутрішній запас любові та мотивації. Може, саме труднощі вагітності, пологів та першого періоду життя малюка і дають шанс на появу того самого “материнського інстинкту”?))