Про любов

  • 888

Лише під час вагітності я навчилася по-справжньому любити. До того часу я думала, що любов – це безкінечні ритуали, слова, сценарії, певні вчинки й навіть думки. Але виявилось, що все набагато простіше. Любов починається із себе, і всі, хто не вміє любити, не вміють любити саме себе. Раніше моя любов до себе (а значить, і до інших?) була схожою на якийсь безкінечний SWOT аналіз – а якщо так, а чому так, а які плюси, а які мінуси; скільки відсотків любові я варта у цей момент, у цьому місці?)))) Коли я була вагітною, то здивовано виявила, що я не можу любити своє ще ненароджене дитя, не люблячи (а значить – не приймаючи повністю) саму себе. І я вирішила плюнути на все – на те, що волосся… і фігура… а характер! І просто почала собі подобатись 😉

Дивно, наскільки це проста магія – полюбити. Спочатку ти не дозволяєш самій собі себе принижувати; не даєш собі думати про себе ж погано; викорінюєш всі оті тридцятилітні шкідливі звички на зразок “Я сама добре знаю свої мінуси” чи “Я не достатньо якась там”. Цю порожнечу треба чимось заповнити, і коли погане ти фільтруєш, то вона починає по краплині наповнюватися хорошим. Ти дозволяєш собі повірити, що в тебе все буде добре, і – навіть більше! – що в тебе й було все добре. Завжди, а не лише вчора. Ти свідомо й серйозно просиш у світу, щоб він м’яко видалив із твого оточення всіх, хто не дає тобі себе любити (і поважати також – особливо поважати), і світ дивовижним чином перекомпоновується так, як треба.

Ти починаєш любити себе і стаєш вільною. Від чужих вражень про себе, від чужих побажань тобі. Твоя внутрішня любов транслюється навколо – ти готова по-справжньому любити інших, дорогих тобі людей. 

До всієї цієї “внутрішньої лав-сторі” я не знала, чи вдасться мені полюбити своє новонароджене дитя по-справжньому. Тепер їй виповнюється рік і 9 місяців, і я знаю – вдалося. Це можна зрозуміти так: якщо тебе не цікавить, “яка вона” – значить, любиш. Якщо для тебе це додатково, побічно, неважливо. Якщо ти не оцінюєш і не очікуєш. Тоді – це про любов!