Mom’s Column: С@мотність в декреті*

  • 441

* пост про брак спілкування в декреті, хто читав книгу Януша Вишневського про “Самотність в мережі” можуть побачити дещо спільне між цими самотностями. Її ніби й нема, але вона є… Може, у тебе навіть передоз спілкування, але справжнього, розслабленого, “дорослого” спілкування без поспіху і з задоволенням – вкрай мало.

Колись я думала, що декрет – це такий собі мікс безкінечних СПА-процедур (часу ж то вагон буде на всі ці масочки), офіційно виправданого неробства (у є!), ну і легке вкраплення приємних і няшних турбот про пупса. Так мені це показували мамські блоги та інстаграми, ага. Типу, така вранці встала, випила мамський корисний фрешик, дитину в симпатичну люльку поклала, відфітнесилась злегка (ну зовсім злегка – бо ж мамам в декреті прощаються всі зайві кілограми), тоді забабахала скраб, пілінг і манікюрчик (чи що там ти вмієш в домашніх умовах).

А що не в домашніх умовах – то на вихідних, щоб тато міг насолодитись компанією спадкоємця (чи спадкоємиці). Ну а після всього цього добра я бачила себе десь в кафешці, за отакенним чайником “Бризок шампанського” (це чай, якщо що), з подругами, і нам так весело, і я в курсі всіх новин, а вони – в курсі мого кашачо-малашачого періоду, і все зашибісь.

Ха-ха! (злий сміх за кадром)

Відразу кажу – все це було. І маски, і зустрічі з подругами і навіть фреш. Але настільки нечасто, що за ці роки декрету перетворилось на мій особистий сорт героїну. На свято типу Різдва чи Великодня, якого чекаєш цілий рік, і коли воно минає, нетямишся від несподіванки: і це все? От блін.

Ну справді, невже я одна така? Невже мої декретні очікування і реальність, м’яко кажучи, не збіглися? І я одна думала, коли з жахом натикалась на якісь розповіді про рік без сну, зайві десять кілограмів і відчуття ізоляції, що от у ме-е-ене буде все по-іншому. Я буду багато гуляти на свіжому повітрі, колисатиму дитину (і мимоволі підтягуватиму м’язи рук і спини, без ніяких додаткових часозатрат); грудне вигодовування витягне з мене прокляті зайві два-три-двадцять три кілограми… Ну і головне – насолоджуватимуся спілкуванням.

У мене ж буде час на безкінечні посиденьки і тусовки (вальяжно поколисуючи сплячу дитинку у візку), на довгі прогулянки куди завгодно (дитину в слінг – і пішла, ще й худнеться при цьому). А гості з мого дому не вилазитимуть – тільки одні пішли, а тут вже інші, і ви такі ржете на кухні і попиваєте чай з брауні (те саме брауні, яким нарешті можна буде обжиратись без страху і совісті), поки дитинка мирно агукатиме в ліжечку чи гарнюньо сидітиме у мами на руках.

Ну і ми теж ходитимемо в гості – певне, що так, я вранці братиму візок, дитячу сумку з памперсами і коробку печива, і вперед – від однієї подруги до іншої (до вечора – тих, хто теж в декреті, а ввечері – до тих, що якраз прийшли з роботи). Суууупер! Думала я, і вже собі уявляла, як нарешті наспілкуюся зі всіма, за ким скучила, через роботу і насичене бездітне життя (ці останні три слова – вони мають читатись з іронією, і навіть скептично).

І в перший рік після народження Віки якось воно так і було – ну майже. Ми часто запрошували гостей, самі лазили грати якусь “Монополію” чи покер, я зустрічалась з подругами (і з дитиною, і без), та навіть героїчно поборола страх їздити за кермом сама з дитиною через центр. Віка в 4 місяці навіть відгуляла весілля від А до Я, а в неповних п’ять квартирник, мирно похрапуючи на кухні, поки навколо творилось чорт знає що.

Все було гарно і весело… Тільки цього разу після веселощів з друзями, я вже не могла з чистою совістю завалитись спати. Я мала нагодувати-переодягнути-вимити-напоїти-вкласти спати малюка, потім вже все поприбирати, і впасти бездиханним тілом в ліжко (щоб за годинку-другу піднятися по наступному колу). І я вже не згадую, що в гостях з малою ти все одно постійно трошки “на стрьомі” – ну як би там не було, в тебе на руках дитина. І про розслабитись тут не ідеться.

І дитина чомусь виявилась зовсім не такою “гостинною”, як цього б хотіла ти – точніше, вона якраз обожнювала гостей і компанії, тільки її не влаштовувало, що ви там собі посиджуєте за столом, а не носите її туди і сюди на руках, на плечах чи й на голові. Як завжди.

Дитинка, коли спить, і то вимагає уваги…

Дитина вимагає уваги – а маленька дитина постійної уваги. І це тільки ззовні всі ці гостини виглядають, як звичайно. А мама постійно одним оком косить за дитиною, що мирно складає кубики. І це ще лайтовий варіант – а частіше, дитина плаче, гасає, вимагає уваги, і їй байдуже до вашої соціалізації.

Добре, якщо ви не одна, а з татом – або у вас є поруч “правильна” бабуся (тобто така, що любить проводити час із внуками). Тоді ви можете й справді трохи відпочити і обговорити якесь там нове кіно чи останні плітки. Але коли ви один на один зі своїм карапузом… Добре, якщо друзі люблять гратися з дітьми і розважають вашу крихітку, як можуть. Але ж ми говоримо про, власне, ваше мамське спілкування. Якого – як виявляється! – таки дуже бракує в декреті. І заради якого я була готова вийти на роботу посеред декрету. 

На щастя, є ще “мами з майданчика” – з якими ти маєш повно спільних тем, і вам може бути разом і прикольно, і весело, ще й діти одного віку. Але тут теж не все так просто – у кожної дитини свій власний графік, і якщо ти можеш ще просити подруг без маленьких дітей якось під тебе підлаштуватись, то іншу молоду маму – навряд чи; тут кожен сам за себе. Бо якщо дитина не виспиться вдень, то ви самі знаєте…  Це вже буде ваш особистий сорт за***ну

Що тут можна порадити? Та нічого – цей період життя просто треба пережити. І намагатись зробити максимально комфортним для себе. Відвідуйте по максимуму всі оці мамівки, кінопокази з дітьми, манюляндії і папашони, запрошуйте в гості, знаходьте час на каву з подругами, шукайте варіанти, щоб трохи побути вдвох з коханим. Бо іноді здається, що легше вже й не вигадувати нічого, а просто сидіти собі вдома. Але це не так: краще десять разів втомитись, але зате морально “розвантажитись”.

Звіснооо, цей пост не стосується всіх, і є мами, які в декреті тусять і спілкуються більше, ніж до декрету. Є й інтроверти, яким “цього тільки й треба було” (щоб відпали всі оці зайві вимушені точки дотику з іншими людьми). Є й такі, що настільки щасливі у своєму материнстві, що навіть такі глобальні незручності з легкістю не помічають.

Цей пост – для таких, як я, хто реально відчував брак “світського життя”. Ви не одні такі, от що я хочу сказати  І це нормально – божеволіти у чотирьох стінах. І це ненормально – коли ваші близькі не розуміють цієї вашої потреби. Тому – не треба винуватити близьких – просто беріть все у свої руки. Залишайте малюка з чоловіком, просіть бабусь долучитись до процесу (врешті-решт, це ж їхні внуки). Не бійтеся фізичної перевтоми від тус з малечею, особливо, у перші півроку їх життя (коли вони ще принаймні нікуди не заповзуть і не залізуть).

Та й взагалі – інколи нагадуйте всім дотичним до вашого материнства людям, що декрет – це не паті на хаті і не курорт Трускавець. І їхня допомога не просто приємна, а капець яка необхідна, і навіть, якщо вам просто хочеться прогулятися без візка.

Бути задоволеною життям – це не везіння, а обов’язок. Хіба не про це всі релігії і філософії? 

(Фото – Зоряни та Василя Владик)