Залізний дроворуб, або Чи важко бути богом?

  • 552

Тримайтесь: це мало бути чудовою пригодою. Але… чи нею стане? Як воно, таткувати? Все виглядає круто: сім’я, всі такі щасливі, поруч твоє продовження або й копія. Чи справді це небо безхмарне? 

Почну із простого. Боюся помилитися, але всі ми, чоловіки, не готові бути татом. Ми можемо бігти за мамонтом днями, принести його живим, мертвим чи п’яним – залежно від настрою. Можемо будувати свої печери, класти вогні. Або ж тримати свої списи та стріли справними. Недбало усміхаючись у небриті вуса, часом навіть думаємо собі за кермом залізних коней: “Ба! Старий, та ти, диви-но…”

Аж раптом – катастрофа. Ні, не тому, що життя зміниться безповоротно. У цьому й сумніву нема: щойно ви пустили жінку на поріг, то будьте ласкаві зрозуміти, що фініта ля комедія – і з наголосом власне на слові “комедія”. Не ображайтесь, затяті прихильники парубоцтва, але жити без оцих дивних вертких істот, що носять спідниці, окрім штанів, то є велике благо. Бо лише так ми стираємося, наче камінь рікою життя. І хай там хтось любить щебінь, я прихильник круглих й цікавих камінців.

Та повернімося до наших баранів, себто до теми розмови. Продовжу: дитина. І ви – щасливий тато. Власне ура, чи-то пак ура?.. Класика радить перші три дні кваснути з кумплями в парах оковитих. Мовляв, так шок від щойно набутого татівства мине швидше. Що ж, полишімо цей спосіб поціновувачам. Ми ж посеред памперсів та дитячого крику пошукаймо іншого шляху.

Що ж передати своїм нащадкам? Як дорогу почати вторувати разом?

Перше, про що хотілося би проговорити, це передача досвіду. Мама навчить, як бути добрим, слухати вчителів, не бити дівчат і так далі. Але будьмо чесними, добрим бути не завжди добре, даруйте за каламбур. Ну ок, виправлю сам себе – добрим бути добре, але якщо мати важезну “дровиняку” в руках (досвід (різний), зв’язки (до кольору до вибору), впевненість врешті-решт – у собі й реальності). І тут тато стоїть стовпом: чи розказати нащадкам, як воно є, чи й далі прочитати казку “Ріпка” про життя.

Адже, здаймо собі на розсуд, наше життя – і в веселі 90-ті, та й зараз не дуже менше – то є так чи інак виживання. Про розвиток можна говорити із великою натяжкою. Бо те, за що боремося гуртом на цих землях, інші краї сприймають як належне. Зуб можна відрізати, ми чудові виживальники. Але чи добрі люди? І чи варто цей виживальницький досвід передати дітям?.. Запитання риторичне.

Буває, що нам, татам, трошки малувато лишають місця й часу на себе

Ще одна річ: бути татом у нашому суспільстві – то прикидатися. Грати за правилами ідіотів. Мами, без образ, але… мус сказати, хай хоч у свято. Татові дивасії й хобі – якби поза неписаним законом. Можливо, тому всякі чоловічі речі типу рибальства носять характер втечі))) І мало хто із жіноцтва лишає татові трошки простору – хай він, бодай у тому закутку, побуде собою. А не тільки “залізним дроворубом” – робота, вдома із жінкою та дітьми, спати і знову на роботу…

І наше суспільство це толерує, таке “сімейне сектантство”. Спробуйте погратися із дитиною так, як вона хоче: побачите стіну осудливих поглядів. Та просто покидайте із малим баскетбола. Даю гарантію, будуть і дурні смішки, і недоречні жарти (перевірено). Я вже мовчу про те, щоби самому пограти у м’яча…

І важко, і круто – бути богом, бо причетний до творення нового життя…

Але, попри те, що в одежині батька вузькі покрої, що вона старомодна, як мантія професора Дамблдора із “Гаррі Поттера”, є одна річ, яку “розкуштуєш” не одразу. Це неймовірне відкриття, шок і подив. Хай там як, а ти стаєш неначе богом, творцем, що причетний до нового життя. Очей, що дивляться на тебе із довірою і надією.