Мандри Повітряного Змія

  • 528

Мандри Повітряного Змія

…Перше, що побачив Повітряний Змій, коли хлопчик намалював йому очі, – безкрайнє синє небо вгорі. Там, у височині, сяяло яскраве сонце, пробігали пухнасті білі хмарки. А поки Повітряний Змій розглядав усе довкола, хлопчик домалював йому широку усмішку.

«Ну ось, майже завершив роботу. Ще залишилось прикріпити довгу шворку – і можна запускати Змія в небо», – хлопчик задоволено глянув на забавку, яку сам змайстрував. А й справді, Повітряний Змій у нього вийшов пречудовий! Невеликий клаптик тканини, дерев’яні прутики для каркасу, пишний «хвіст» із яскравого поліетилену та ще тонка мотузочка – ось і все, що знадобилося маленькому майстру. Зате з такою іграшкою можна цілими днями гасати донесхочу, запускаючи Повітряного Змія ген попід хмари!

Своїм великим намальованим оком Повітряний Змій глянув на себе і залишився задоволений. Особливо йому сподобався кольоровий «хвіст», який шелестів за найменшого подуву вітру.

«Швидше б здійнятися туди, до хмар, де зараз ширяють пташки!», – замріяно подумав Повітряний Змій. Та що це? Хлопчик, який його змайстрував, приладнав до своєї забавки тоненький довгий мотузочок. Оце вже Повітряному Змієві не сподобалося.

«Я – не собача, щоб мене на мотузці тримали!» – обурився він, та хлопчик його не почув, адже так був захоплений роботою, що й не дослухався до Змієвого шелестіння.

Ось – забавка готова! Хлопчик взяв Повітряного Змія і рушив з ним за село, на високі пагорби, де постійно дмуть вітри. «Тут для Змія є де розгулятися – жодних тобі ліній електропередач, будинків чи високих дерев, які могли би перешкодити польоту!», – так міркував собі хлопчик.

Він побіг назустріч вітру, потроху відпускаючи мотузок – і ось наш Змій здійнявся високо-високо! Його яскравий «хвіст» залопотів, розгорнувся на півнеба! Хлопчик у захваті аж заплескав у долоньки. А в той час наш бешкетник Повітряний Змій рвонув угору і висмикнув мотузочок із його рук. Вітром нашого мандрівника швидко віднесло за пагорби, тож як хлопчик не старався, так і не наздогнав свою іграшку.

А тим часом Повітряний Змій линув угору, до хмар, і не тямив себе від радощів. «З такою швидкістю я облечу увесь світ!» – тішився він свободою.

Поруч із Повітряним Змієм пролітали пташки, дивуючись, що то за химерний птах так швидко ширяє у небі і страшенно шелестить хвостом. Та раптом Змій помітив, що усі цікаві, з тих пернатих, що пурхали поруч із ним, стривожено цвірінькаючи, розлетілися в усібіч. А вітер щораз дужчав і дужчав. Коли Повітряний Змій побачив, що його несе просто у грозові хмари, спробував повернути туди-сюди – та де там, нічого не вийшло!

«А-а-а, допоможіть!» – зарепетував Змій, коли блискавиця вдарила зовсім близько і спопелила ледь не половину його хвоста. А після того ще й як не вперіщить злива! Тканина, з якої був зроблений Повітряний Змій, намокла і він каменем полетів униз.

«Ой, лишенько! І навіщо я той мотузок висмикнув – зараз би перечікував зливу у затишній майстерні!» – встиг подумати Повітряний Змій, подаючи із висоти. Ще кілька метрів – і нехитра конструкція, яку змайстрував хлопчик, розтрощилася б від удару об землю, але тут рраз! – дуб, що ріс край галявини, простягнув руку-гілку і встиг спіймати нашого мандрівника-невдаху за обсмалений хвіст. Так наш Змій і повиснув на гілляці – мокрий, з облізлою фарбою та розтріпаним куцим хвостом…

Коли минула гроза, місцеве птаство, яке ще недавно із заздрістю спостерігало за польотами Повітряного Змія у височині, стало з нього кпинити: «Ану-но, пташко, політай! Що, вже не можеш здійнятися? Ото ж бо – небо наше, нічого там усіляким приблудам робити!»

Змій, що заплутався хвостом у гіллі та намокнув так, що про польоти годі і мріяти ледь не плакав від розпуки. Та що це? Раптом він почув знайомий голос, який радісно вигукував: «Тату, дивись, он він там, у гіллі!» Це хлопчик разом зі своїм батьком після зливи вирушив на пошуки своєї забавки – і таки знайшов Повітряного Змія.

…Наступного дня, коли в небі яскраво сяяло сонечко, хлопчик знову вирушив запускати свого Повітряного Змія. Цього разу він завбачливо намотав мотузок на руку. Проте наш Змій, навчений гіркою пригодою, вже й не думав втікати. Він ширяв на висоті, на яку дозволяла піднятися шворка, розгорнувши на півнеба новий яскравий хвіст.

 

Ілюстрація Софії Славінської

*Передрук матеріалу повністю чи частково допускається лише з письмової згоди авторки