Інфекційна лікарня: туди та назад

  • 1626

Нас три мами. Кожна зі своєю дитиною, хворобами та страхами. Одна мама з семимісячним хлопчиком, якого постійно болів животик. Інша – з тримісячною красунею, в якої була температура під 40. Я зі Смурфом, в якого ларингіт. Ми ніколи не бачили одна одну, по-іншому виховуємо дітей, але однаково їх любимо. Нас об’єднує одне – спільна палата в інфекційній лікарні.

Наш Щедрий вечір я уявляла зовсім по-іншому. Хоч ми зі Смурфом були обоє хворі, але успішно бігали квартирою та готували святкові страви. В обід мав прийти татко і допомогти все завершити. Смурфовий кашель не давав спокою, тож чекали на сімейного лікаря. Вона якраз дуже вдало потрапила після сну і, вислухавши черговий напад, порадила їхати в лікарню. Ларингіт – штука противна і вона сумнівалася, що мені вдасться впоратися вдома. Я довго не думала, мені було шкода заплакану й налякану дитину. За півгодини ми вже сиділи зібрані в очікуванні тата на таксі.

Приймальне відділення

Одразу пораджу їхати не до центральних воріт (я про інфекційну лікарню у Львові), бо від них доведеться йти через усю територію. Знайдіть вхід для швидких на вулиці Мечникова, одразу потрапите в приймальне відділення.

Оскільки зараз в місті епідемія кору, то на все приміщення є тільки одна дитина з батьками. Всі інші чекають за дверима своєї черги. Все розумно та завбачливо, тільки туди б якогось стільчика для посидіти. Тримати півгодини дитину на руках малозручно, з малюками хоч слінг рятує. Але комфорт – це не про наші лікарні. Хоча приміщення відремонтоване та приємне, це вже плюс. Як згадаю дорослу травматологію на Топольній, досі бридко та хочеться плюватися.

Черговий спеціаліст наш діагноз підтвердив і виписав лікування на вечір. Він не забув розповісти, що написав та навіщо це потрібно. Якщо Вам раптом не озвучують – не соромтеся питати, це право кожної людини. Вам же в поліклініці не виписують «якісь таблеточки» та «корисний сиропчик». Обов’язково попередьте, якщо в дитини є алергії чи непереносимість певних ліків! Про це варто нагадувати кожного разу всім спеціалістам, які будуть прописувати певні процедури. Краще зайвий раз сказати, ніж потім мати ще більше проблем. Основне призначення робить лікуючий лікар, який приходить зранку та ще раз оглядає дитину.

Умови перебування: жити можна

Сама лікарня теж має хороший ремонт, що для мене дуже й дуже важливо. І так настрій мінусовий, а ще й дивитися кілька діб на обдерті стіни та обшарпані ліжка мало хочеться. Нас відправили на перший поверх, тому не можу сказати, чи вона вся така. Є маленька кухня і для персоналу, і для батьків. Газ, чайник, раковина – все в доступі. В кожному крилі стоїть холодильник та маленька мікрохвильова піч. Це реально зручно, бо не їси холодне, а чоловік чи бабуся не бігають постійно зі свіжою їжею.

У кожній палаті є дзеркало, раковина зі справним (!) краном та тумбочка біля ліжка. Місця для спання трохи так собі, ми були перші, і я уважно вибрала найтвердіше. Ще два трохи нагадують гамаки. Стоїть навіть маленьке ліжечко для немовлят на колесах. У Смурфа від стресу був невеликий регрес, то він аж захотів там поспати два рази вдень. А, візьміть краще свою постіль, на ній таки затишніше спати.

Мінуси все-таки є, без них наразі нікуди. В нас була окрема звичайна палата: кімната, двері, вікно, є місце ходити. Але основні палати – це «акваріум». Уявіть собі коридор, по боках великі дерев’яні двері зі скляними вставками. Топаємо ми в туалет і розглядаємо сусідів. Хтось їсть, хтось попу витирає, інші сплять чи розважають дітей. Можна ще через дерев’яну стінку до сусідів постукати. Розумію, що в лікарні не до таких деталей, але одній мамі-інтроверту так дуже некомфортно.

До речі, про туалет. Він акуратний і душ з бойлером нові та готові до використання. З одним «але»: там холодно! Діткам переважно приносять судна, за всі 2,5 дні туди ходили тільки Смурф та 10-літній хлопчик. У палатах тепло, ми спали постійно відкриті, а там зюзя і про душ думок не виникає взагалі.

Якщо узагальнити, то враження набагато кращі, ніж очікування. Добре, що хоч для дітей роблять справді добре.

Лікування: мама має знати протоколи

Ось у цьому розділі буде багато «фе». Не тому, що мамі немає до чого придертися, а тому що так не можна робити. Ні з професійної точки зору, ні з людської. Перше регламентується протоколами, друге – хіба совістю. З трьох мам нашої палати найбільше пощастило хіба що нам. Коли почула ім’я лікарки, то видихнула зі спокоєм, бо повірила в нормальне перебування тут.

У першу ніч отой маленький хлопчик, якого болів животик, кричав безперервно декілька годин. Досі не знаю, як Смурф заснув під це і дрих, а три мами тихо чекали ранку. Чергова казала сидіти до ранку і що вона нічого не робитиме без аналізів. Але вони-то були, ще й свіжі, тільки приїхали з ОхМатДиту. Після влаштованого скандалу лікар таки вколола дитині ношпу – і за 5 хвилин хлопчик спав мирним сном. Я розумію, що існують правила роботи, але нащо тоді взагалі їхати в лікарню, якщо тут до ранку нічого не роблять? Плакати разом з дитиною можна і вдома. Тій же мамі жодного разу не сказали, які ліки даватимуть дитині та що крапатимуть. Хоча вона питала декілька разів. Моє запитання «які уколи?» одразу ж отримало відповідь та додаткове уточнення, що з антибіотиками будемо розбиратися ПІСЛЯ аналізу крові. Так, після результату, бо у випадку вірусу вони взагалі недієві. Але комусь приписували одразу «про всяк випадок». А потім ще місяць пити бактерії, бо посаджена мікрофлора. Тю, ми ж виросли якось – і нічого. Так ось, кожне призначення має бути сказане вголос, а не секретно написане на аркуші за сімома замками. Пацієнт чи його представники інформуються про лікування і це їхнє законодавче право. Запитуйте!

Найбільш болісним моментом для всіх мам є крапельниця. Страшно, важко, діти плачуть – і це все слухати за дверима. Бо маму просто виставляють, і ще можуть нахамити! Стаття 22 «Основи законодавства України про охорону здоров’я громадян» чітко говорить, що будь-якому з родичів дозволено постійно перебувати з дитиною. У нас у реанімацію почали пускати, а на в деяких місцях на процедурах досі кричать. Коли писала короткі враження в своєму блозі, то мами ділилися про криво вставлені голки, синці та безрезультатні спроби.  Вас не мають права не пускати! Нехай напишуть письмове рішення та викликають поліцію. Така пропозиція дуже дієва. Якщо Вас залякують чи кажуть «йти звідси» – пишіть на диктофон та долучайте до письмової скарги на ім’я головного лікаря.

Мама того маленького хлопчика гірко плакала біля дверей, бо їй не вистачило сил сперечатися. Синочку так і не поставили крапельницю, бо не змогли потрапити у вену. Зате синців залишили чимало. Третя мама з нашої палати плакала збоку, бо її тримісячній донечці призначили 5 днів крапельниць. В результаті вона написала відмову, отримала домашнє лікування та поїхала додому. Щиро її розумію, в три місяці Смурфа я б сама плакала і не знала, що робити. Це зараз зла мама трохи познайомилася з правами, протоколами і де швидко запитати.

Ми відбулись легким переляком, уколами і в суботу втекли додому. Ну його…

Короткий підсумок

Буду вредною людиною і ще раз напишу, про що потрібно нагадувати:

  • Алергії дитини та непереносимість ліків. Кожного разу з новим призначенням.
  • Озвучення лікування. Це не лікарська таємниця, а доступна інформація для конкретного пацієнта.
  • Мама з дитиною має право бути всюди. Навіть допоможе, якщо треба. Якщо ж мамі важко, то вийде сама.

Взагалі краще не потрапляйте в лікарню. Якщо ж так вийшло, то будьте певними у своїх правах та словах. Спокій, ввічливість та твердість роблять багато. Ще, мабуть, варто додати особливий вираз обличчя чи настрій. В нас за час перебування особливих пригод не була, хіба одна медсестра дуже настирливо пропонувала купити якісь дрібниці. Від такого точно вміє відбиватись кожна мама, тому навіть не згадувала 🙂 Надіюся, що наша історія допоможе хоч комусь пройти будь-яку лікарню трішечки легше та спокійніше.