Злість, або Чому мавпи походять від людей

  • 1070

Він вискакує із машини, це раптово. Біжить й шарпає ручки зачинених дверей. У мене секунди на прийняття рішення. Біля переднього пасажирського сидіння лежить замашна бита, офіційно – для занять бейсболом (навіть м’яч є). Якщо я вийду, нападник – потенційний (на десь 64%) труп. Довбодятел, якому я всього-на-всього вказав на порушення правил (проїзд під знак «Рух заборонено», так звана «цегла»), ударяє скло. Лобове тріскає, я рвучко рушаю… не на дятла, який біжить і сідає в своє авто. Всередині усе кипить. Найгірше, що дорожню «картину» бачить мій син…

Коли ми приїхали, я питаю сина: ти злякався? Ні, каже, я трохи злий на дядька. Нічого, кажу, це лише скло, і це не проблема. Ми йдемо в школу. Це, чорт забирай, проблема-проблема, починає речитативом клятий внутрішній голос. Ти попустився – тебе попустили, сичить внутрішній пацан (це з ним я в дев’яностих носив у рукаві пружину – до біса небезпечна штука: після першого ж вдалого використання викинув (ніхто не помер і не скалічився, навіть не отримав удару – але кількоро таких же ж пацанів, але з іншого району, із не менш «привітними» штуками в руках понуро слухали свист пружини коло своїх тіл, поки обережно, не кинувши «честі району» долі, покинули поле бою). Адреналін покидає тіло, безвольно м’якшає затиснений м’яз обличчя. Син у класі, кава в тремтячих пальцях, аналіз, аналіз… Я розумію, що сталося: ледь натиснув на забезпечник, не міг допустити, аби моя дитина бачила мене таким, як «цей».

Чорт, ти не святий: мати, крики на дорозі, якщо хтось лізе не за ладом. Нерви до біса, просто…. Усе на нас. Недолуга до крові люблена країна, де ми, батьки, виживаємо хто як може, аби вони, діти, жили краще. Роботи та дні, що й не снилися Гесіоду, іліади й одісеї, що змусили б плакати Гомера та Вергілія. Все менше часу на реакцію. На НОРМАЛЬНУ реакцію на зразок «чоловіче, та що ж ми робимо, та яка ж це країна буде, гей…» Злість нас заполонила, наповнила уже до кінця. Ми давно забули про контроль. Ми як автомат, до блиску вичищений і заповнений набоями: варто лише зачепити гачок.

А це все бачать наші діти. Дивлюся на малого: він під свою психологічну малу копірку перебиває мене. Це жахливо, супонить ся внутрішній суддя, ТИ жахливий. Ти просто не батько, а… це внутрішній мораліст. Знаю, хлопці, може, завтра, я розгребу справи, я стану нормальний, буду… Хе-хе, сміється записувач учинків, то все було, хлопе, придумай бодай інші, смішні чи цікаві відмовки може. Може, небоже. Але крапка. Я маю злість на свою злість. Вона захопила мене – і керує часом на рівні нейтронів.

«Правильним» було би знайти склобийцю. Ви знаєте, не малі, що буває далі. Не треба прикриватися фіговими листочками наших «руських правд»: око за зуб, а рука – за ногу. Саме так і буває, це якщо не дають грошей чи щось потрібного. Ми озвіріли вже до краю – і заради Бога, не пхайте сюди війну, москалів і долар по майже тридцять. Це сталося раніше, я це бачив на свої очі. Коли стояв із вами в чергах з купонами на руках, коли шукав дурні роботи на початку 2000-х, коли працював на олігархів (якщо це так можна назвати – і не крутімо один одному голови). А поруч спиналися на ноги дві речі – наші діти й наші злості. І коли наше майбутнє малими ручками уперто тягло нас уперед, то вискалена зубами силами рівно навпаки. У ті часи, коли ми були родичами мавпам і конкурували за одні й ті ж дерева. Або, може, мавпи – то невдалі ми, що не змогли зупинити своїх злостей? Хтозна – теорія, можливо, не гірша ніж інші.

Коментар Ірини Лабаз, психолога-практика (блог “Зростаємо природно”), авторки “Батьківського каналу”

Як ми сприймаємо гнів? Якщо спитати будь-яку пересічну людину, то швидше за все отримаємо відповідь, що гнів – це погано. Ми звикли розділяти емоції на умовно «позитивні» та «негативні». Якщо перші сприймаються суспільством, як правильні та дозволені, то інші вважаються «поганими», а іноді є навіть табуйованими. Ось тут і криється одна з головних помилок, тому що немає добрих чи поганих емоцій, вони всі потрібні людині та виконують певні функції. Інше питання, яким чином ми їх виражаємо та проживаємо, саме ці способи можуть бути неправильними чи невідповідними ситуації / соціальним нормам.

Яку функцію виконує гнів? Він здатний мобілізувати енергію людини, активізувати її, додавати почуття впевненості та хоробрості. Ми можемо відстоювати свої права та межі. Це особливо важливо було тисячі років назад, коли потрібно було виживати в диких умовах серед тварин та собі подібних. Насправді в сучасних умовах ці функції теж зберігаються, проте набувають певних соціально прийнятних форм.

Контроль гніву починається з його усвідомнення. Переживання певної емоції та розуміння цього – не тотожні речі. Щоби знати що робити, потрібно розуміти першопричини. Коли ми усвідомлюємо, що саме зараз нами керує гнів, то робимо перший невеликий крок до самоконтролю. Гнів може бути реакцією на біль, обмеження свободи, результатом незадоволення певних потреб і навіть наслідком страху. Знайти свою причину в кожній конкретній ситуації є наступним кроком до управління гнівом, адже він є наслідком чогось іншого і тому варто «розібратися» з першоджерелом.

У кожного з нас є певні повторювані ситуації, в яких ми найчастіше відчуваємо гнів. Знаючи їх та причини, які до цього призводять, стає легше контролювати себе кожного наступного разу. Якщо ж в певних моментах поки що не вдається впоратися, то деякий часто варто уникати таких ситуацій, особливо коли життя і так стресове. Якщо ж відчуваєте, що емоцій набралося вже забагато – знайдіть час їх кудись випустити чи трансформувати. Побути із собою, поїхати в тир або викричатися в парку – одні з багатьох варіантів, які в цьому допоможуть.