Велике відкрите товариство, або Куди податися чоловікам

  • 185

інструменти

Їх впізнати одразу: вони несуть щось у руках. Велике чи мале, тверде або ж довге – все одно руки порожніми не бувають. Це велике товариство людей, які хочуть щось майструвати.

Хай пробачать нас дами, як говорив колись комік Райкін, але зазвичай те обширне коло – чоловіче. Не часто побачиш жінку, що шукає болти на 13 а чи шурупи до гіпсокартону. (Ну хіба що в неї в руках список, складений представниками так званої сильнішої статі). Зазвичай то наша прерогатива.

Не здивує нікого із того товариства третій (посилений!) куплений ключ на 16-ть чи ще одна, вужча ножівка по дереву. Або й більш ніж дивний набір із клейонки, бити, цвяхів й пилки в багажнику машини. Адже це справжня розкіш в наш такий до болю короткий час: зробити щось своїми руками. Відчути, як заспіває під рубанком дерево. Як смачно вгризається свердло в метал. Знайти, чому не працював старенький буркотливий двигун, що виїдає рештки каністрового дев’яносто п’ятого бензину. Із зачудованим виглядом медитувати перед стендом з інструментами, коли продавці не поспішають до тебе із «Вам щось підказати?»

Окрема розмова – дуже чоловічі товариства (не маю на увазі в’язницю чи щось типу того). Це заклади на кшталт автомайстерень чи автомобільних «розбірок». Місця, де на повні груди можна вдихнути часами призабутий їдкий дух мастила чи затертих до скрипу колодок. І що з того, що тут почуєш розмови, які за шкалою расизму не зробили б честі й Ку-клус-клану, а ряснота пахучих слів просто забиває ефір. Головне, що в таких місцях ми, чоловіки, можемо спробувати бути самі собою. Це чимось типу брутально-агресивних самців, що щойно повернулися із полювання або на цьому полюванні перебувають. І яка вдача, який рай – знайти нарешті то дзеркало, яке потрібно для старого авто чи мотоцикла, що возив ще діда! Або дістати старенький «Київ-15» до колекції (у вкрай незачовганому стані).

Звичайно, у цьому мало цивілізованого, мало й суспільно корисного. Адже від чоловіка світ часто просить бути сумирною вівцею. Мовляв, покірне теля дві матки ссе!.. Та й життя гне неправильних, «нечемних» все нижче. Правило чи-то правИло дає все менше шансів на секунду вийти із танцю виживання-заробляння. Роль прийнята, костюм під неї видали, тож дуже просимо – толерантно щириться публіка в перших рядах, дістаючи програмку вистав. Чоловік тож зараз мусить бути таким як треба, люблячим і ласкавим. Але часами така поведенція виснажує до ручки.

Тому й тікають на полювання чи на рибалку, приходячи звідти як у приказках, себто «ні пуху ні пера» чи «ні хвоста ні лусочки»… тому й, може, живуть десятиліттями старенькі гаражі із не менш древніми як на наш швидкопсевдоєвропейський час радянcькими автівками. Спасительні острови в сучасному морі псевдоагресії – коли чоловікові лишають для змагання лише роботу-підприємництво-спорт. І, зрештою, чи не часто саме за тими закопченими, бозна-якими чортами вареними із листів бозна-коли і бозна звідки «спіонереної» бляхи дверима наш брат дає собі розслабити тугу краватку без зриву гайок? Ну не всім же ж зразу «заглядати у пляшку» чи зриватися у корках на сусідів по стоянині… Адже велике відкрите товариство майстрів (великих чи малих, вдалих та не дуже), любителів інструментів, чоловіків завжди відчинене для своїх та чужих.

…Замість PS

– Я спочатку сам всьо робив на Форді, в мене був старенький Форд. Але тепер француз…

– І що, робите на сервісі?

– Нє, міняв генератор, там є такі прищепки до спідометра. Я не знав, тягнув сам, воно трісло… Плюнув, дав сімсот гривень хлопцям на сервісі, вони зробили. Але спідометр не робе – я шось там обломив. Чекаю, поки кум привезе запчастину з Польщі.