Як Півник свій голос шукав

  • 132

…Із самісінького ранку у курнику зчинився переполох: кури кудкудакають, квочки квохчуть, курчата з переляку забилися в куток. Навіть кіт, що дрімав на сіні після полювання на мишу, прокинувся і здивовано повів вухом: “Що сталося?”.

Виявилося, що Півник, як і завжди зранку, хотів заспівати своє “ку-ку-рі-ку!”, але замість дзвінкого співу вийшло лише ледь чутне “кхе-кхе”. Півник розгубився – що за лихо його спіткало. “Мабуть, поки я спав, хтось мій голос поцупив”, – подумав він.

А Півник без голосного співу – то ж курям на сміх! Тому у курнику вирішили зібрати Велику Пташину Раду, щоб горю зарадити. Думали-думали, й ну винного шукати. Спитали у Гусака: “Ти голос нашого Півника забрав?”. Гусак обурився: “Гуси гелгочуть, а не кукурікають!”. Пішли до Індика: “Он у тебе ген голова почервоніла, мабуть від сорому, що півнячий голос вкрав!”. “Як вам не совісно невинну птицю звинувачувати!” — насварив курей Індик і від люті аж гикати почав. Вирушили до Качура – і той нічого не знає. “Кря-кря – ось моя пісенька”, – каже.

Аж раптом у двір прилетів Горобчик, що полюбляв зерном ласувати з годівниць для свійської птиці. “О, то мудрий птах! Він на сусідніх обійстях буває, треба у нього спитати поради, хто міг у Півника голос поцупити”, — вирішили кури.

Горобчик задумався, пострибав з місця на місце та й каже: “На деревах край городу живе Дрізд-Пересмішник. Він уміє говорити голосами різних птахів. Мабуть, то його крил справа”.

Засумував Півник: на обійсті, яке охороняють Собаки, – безпечно, а ось на городі, як колись розказувала Мама Квочка, чигає небезпека. Там може чатувати Рудик – найхитріший лис з-поміж усіх рудохвостих!

Та вагався Півник недовго – і почимчикував шукати Дрозда. Відхилив штахетину в паркані – і ось він на городі. Довго пробирався Півник крізь густу зелень на грядках, аж раптом чує: “Ку-ку-рі-ку!”. То Дрізд побачив гостя й ну з ним вітатися. А Півник розсердився: “Кхе-кхе, віддай мій голос!”. Дрізд-Пересмішник йому й каже: “Е, ні, я лише переспівую пісні інших птахів, а не краду. А ось моя сусідка Сорока-Блискітка полюбляє усе цупити, спитай у неї”.

Попрямував Півник далі. Раптом бачить – у гіллі щось так виблискує, аж очі сліпить. То Сорока вирішила приміряти водночас усі свої прикраси. Півник до неї: розповів про свою біду та й питає, чи вона випадково його дзвінкий голос не прихопила. “Та-ак, скре-ке-ке, подивимося, — проскрекотіла Сорока-Блискітка. – Є каблучки, сережки, перли, дзеркальце… Ні, твого голосу немає, мабуть, він не надто блискучий”.

Зажурився Півник, аж Сороці його жаль стало: “Спитай поради у Ворона-Мудрагеля, що на опудалі полюбляє сидіти ген там серед грядок”.

Пішов Півник далі. Від своєї печалі аж голову похнюпив і не відразу помітив, що поміж грядками щось руде блимає! То лис Рудик занюхав курятину й вирішив нашим Півником поласувати. Кинувся лісовий звір, та його лапа заплуталася в густому огудинні. “Клац!”, — клацнули лисові зуби на півнячому хвості, та лише пір’я вирвали. Півник з переляку крилами мах-мах – і злетів високо-високо, аж на голову опудалу. Голодний лис тричі обійшов опудало, та до Півника, бачить, йому не дістатись. “Ну, нічого, я тут почекаю”, — пробурмотів, облизуючись, лис.

“Кар-р-р! Що за дивина – домашня птиця на городі! Що ти тут робиш?”, – спитав у переляканого Півника Ворон-Мудрагель, вмощуючись і собі на опудалі. Розповів Півник йому про свою біду. “Ось, кхе-кхе, – почав бідкатися він. — Хтось у мене голос вкрав. Я вирушив, щоб його відшукати, та ледь голову не втратив через он того рудого добродія, що внизу зубами клацає!”.

Ворон замислився. Довго він думав, аж задрімав і сам ледь не впав з опудала. “О! Пригадав! – вигукнув Ворон, прокинувшись. – Колись я мешкав у місті, посеред парку. Там завжди гуляли дітки. Пригадую, як матусі їм постійно говорили: не їж багато морозива – болітиме горло і зникне голос!”.

“Ой, лишенько! – схопився Півник. – Учора до господарів – дідуся й бабусі – приїжджали онуки. Хлопчисько залишив своє морозиво на лавці, а я вирішив скуштувати. Воно було таке смачнюче – з горішками і родзинками, що я і не помітив, як усе з’їв! Тож голос у мене ніхто не крав – я просто застудив горло. Що ж мені робити?”.

Ворон-Мудрагель і на те знайшов пораду: “Сонячне проміння – найкращі ліки від застуди. Погрієшся на сонечку – і все мине”. Півник збадьорився: “Спробую-но заспівати! Ку-ку-рі-ку-у-у-у-у! Голос повернувся!”.

Дзвінкий спів нашого Півника почув господар. “А ти як там опинився?” – здивувався дідусь, побачивши Півника на опудалі, і пішов за птахом на город. Лис помітив людину й зрозумів, що нині він спіймав облизня, та й чкурнув до лісу. А Півник повернувся у курник і тепер кожного ранку дзвінко співає своє “ку-ку-рі-ку-у!”. А ввечері малі курчата сідають кружка і слухають про пригоди Півника, коли він свій голос шукав.

Юлія Славінська

Ілюстрація Софії Славінської

*Передрук матеріалу повністю чи частково допускається лише з письмової згоди авторки