Фарбований лис на фальшивому святі. Чи стане перше вересня днем знань?

  • 324

Сподіваюся, цього не буде. Не буде пишних фраз, замішаних на нудьзі й школярів, і батьків. Не буде затхлих, совком перетертих ритуалів. Не буде відчуття, що йшов на зустріч друзів, а потрапив на збіговисько марнот.

Цьогоріч лише лінивий не копнув ногою першовересневий день. Політиків то закликають не йти на свято у школи – то, навпаки, просять прозвітувати саме там про свої здобутки (якщо такі є). Одні ламають списи за веселе свято (мовляв, живемо, браття, попри бої!). Інші ж посипають голову попелом: війна, то ж що гучно відзначати?! Істини посередині шукати й годі – ми, як завше, коли узялися за щось, то йдемо до кінця і потім ще й повертаємо за ріг.

Отож, дзвенять дзвінки, говорять промови, звісно, є і священик, і посадовець, і вишиванки, і заборонені ніби, та все ж якось куплені квіти. Стоять лави дітей, батьків, зітханнями проводжаючи наступну пафосну промову: коли ж тебе, орателю, вже візьмуть чорти?! Радіють учні позаду шеренг: є шанс, що вчитель\ка не помітить шалапутства буйних після літа. Фальш пробивається крізь першовересневу тканину, як радянська цегла через євроремонт. Дорослі дають майстер-клас дітям, як надувати бульбашку несправжнього.

Мабуть, після цих слів варто було би писнути й про те, як треба. Мабуть, є у тебе рецепт, шановний авторе, раз ти так рвеш клавіатуру. Може, скромне свято із вояками й похиленими священними нашими стягами – як знак того, що ми пам’ятаємо й шануємо тих, завдяки яким свято взагалі може бути? Така ідея носиться нашими інтернетами. Є й інша, непогана цілком: привести вдалих випускників навчального закладу – показати учням чи спудеям дороговказ, куди рухатися. Вирішувати, звісно, усім, хто свято зорганізує.

http://www.yarrabah.sch.vic.edu.au
Чи може бути, що наша освіта стане справжньою – як “там”? Чи має шанси день знань?

А от якби… давайте вже до кінця фантазувати… без усього цього? Якби ми «свято» відмінили, допоки не станемо схожими на людей? І першого вересня почали (уявіть собі) вчитися? Якби позбулися дня знань? Чи, вірніше, таким і зробили перше вересня? Коли б не знуджували учнів розголошеними мікрофонами промов – а одразу за науку їх, за літо, либонь, й букви вже призабули… Якби отак студентів – та й до книг, вчіться, бо скоро ми, панянки та паничі, закинемо вам на плечі тягар нашої неповороткої, та святої для нас держави…

Вже як мріяти – то до кінця. Уявімо собі, що наша освіта… еее, як би це м’якіше сказати, стала більше наближена до реальності, чи що… Коли б студента не треба було переучувати на першому ж місці роботи. Коли б учні хотіли йти до школи, до улюблених вчителів, а не раділи б масово, що педагог хворий. Коли б чужоземці ламали наші двері на кордоні, аби мати за честь учитися саме тут, у наших закладах.

Можливо, тоді й було б гарно повернути і квіти, і гарні слова та лінійки назад.

А наразі… Наразі знуджено гомонять студенти, обговорюючи, де саме ввечері «обмити» день знань, де «стрьомно», а де не дуже. Батьківські комітети збирають останні п’ятдесят гривень за квіти, які не треба, але купують всі. Школярі криком кричать про свої здобутки в іграх на планшеті. Тихим огірково-помідорним сумом, канапками й алкоголем тягне від віддалених шкільних кабінетів, де «на каву» підуть почесні гості вкупі з услужливими вчителями. З першим вересня, пані та панове…