Як розвивати мозок дитини, та не стати маніяком :)

  • 4796

А зараз буде стаття, яка не дуже  би сподобалася мадам Монтессорі : ) Жартую, я не такий вже знавець методівМонтессорі, хоча й читала її “Дім дитини” (і планую прочитати ще багато), і мені багато чого сподобалось. Але! Але…

Але це вже зовсім інша історія, і тема для зовсім іншого матеріалу)) А цей – про те, як виконати важливий пункт із батьківської програми під загальною назвою “розвиток дитини” – і не стати втомленим, переляканим параноїком з маніакальним страхом “і що, ми просто отак сидимо, і відпочиваємо?!”.

Пишу спеціально для таких, як оце я – батьків тодлерів: які не досипають, втомлені та забули все, чого начиталися ДО народження дитини. І які не дуже люблять “робити щось розвиваюче” чи гратися в “розвиваючі” ігри спеціально й заплановано (а може навіть, їх узагалі вже нудить від слова “розвиваючі”).

Давайте по-чесному. ДО того, як ваша дитина перетворилась на суцільний ураган з мільйоном “хочу”-“не хочу”-“я не знаю, чого я хооооочу”, ви мали певний план. Ви читали Масару Ібуку і навіть, може, маркером виділяли важливе. Ви слухали Катерину Мурашову і пам’ятали про “біологічну програму тестування меж”; ви перечитали мільйон трильйонів статей про всілякі різні розвивальні штуки і підписалися на вісімсот каналів на ютубі. Вам здавалося, що ваааша дитина буде розвинута, як економіка Швейцарії, у всіх напрямах: і замовляли на спеціалізованому сайті кінетичний пісок та картки Домана. Ви пам’ятали, що “лише двадцять хвилин на день” різних там цікавих нестандартних методик, і ваш малюк буде особливим. Може, навіть подумували про того малого, що в два роки знав на пам’ять всі столиці Африки, і при цьому у вас проскакувало щось типу: “Чекай-чекай… Ми тобі покажемо!” Може, ви вивчали спеціальну гімнастику для суглобів і мріяли про раннє пірнання, а ще про незвичайну ерудованість вашого гіпотетичного малюка, від якої втрачатимуть свідомість всі ваші знайомі?..

Я тут все жартую, але впевнена – бодай на одному зі всіх цих пунктів у вас трошки почастішав пульс 🙂 Ну, бо ми всі мріємо бути особливими батьками! І мріємо виховати дитину неймовірною. І щедрий інтернет, телевізор та книгарні нам ніби так змовницьки підморгують і кажуть: “Жінкооо… Це все легко, у вас все вийде, дивись, у нас тут все є! Берися!”

І ти така “берешся” – і зараз вгадаю… У три місяці? У півроку? У рік?! А як ні – то вже точно, коли він чи вона почали ходити, і в них почали рости очні зуби (і ваше життя стало настільки стресовим, що ви можете цього вже навіть не помічати, і спокійно казати всім навколо “Та всеее нормально”); так-от! Рано чи пізно настає період, коли ви пакуєте ті картки Домана на горище або рвете у смітник картку Африки, відписуєтесь від всіх розвивальних каналів на ютубі й навіть, може, визнаєте вголос: “Та я терпіти не можу читати віммельбухи!!!” І гратися в іграшки. І розповідати про коооожен листочок-трамвайчик-мурашку і так далі; тому що розвиток-розвитком, а ви все та ж проста людина, яка втомлена.

І яка не проводить зі своїм кіндером пару годинок увечері, а тусить з ним ол дей лонг. І не просто тусить, а капітально впахує – крутиться, як білка в колесі, доглядає, одягає, годує, пильнує і безкінечно емоційно працює; і зовсім, зовсім не дивно, що якось ви схопитесь за голову з думкою: твою ж мать! ТА ПІСЛЯ ТРЬОХ БУДЕ ПІЗНО!!! Треба щось робити!

І знаєте, що? Із цим всім щось не так. Не може такого бути, щоб виховання дитини постійно супроводжувалось комплексом неповноцінності. Не може такого бути, щоби притомна мама після цілого дня важкої праці з рекламною усмішкою брала атлас і святим голосом товкмачила малюку щось типу “Зімбабве -Хараре! Замбія – Лусака!”. Мама – теж людина, і материнство – це все ж таки радість, а не пекельна виснажлива праця за власним бажанням. Досить тиску ззовні! Придумаймо щось адекватне.

Так-от  – замість того, щоб змушувати дитину вчити букви в неповний рік, начитувати тримісячному маляті “Енеїду” чи розкладати хитромудрі картки з англійськими словами  – просто зробіть собі чай і полежіть на дивані. Так. Чай, на дивані. І не намагайтеся щосекунди якось розвивати її чи його. І не створюйте особливих умов. І навіть “Після трьох вже пізно” читайте не з такою душероздиральною захопленістю.

Так, гратися з малюком – треба, але для дитини цілком досить від вас і 15-30 хвилин на день. Так, 15-30 хвилин – але без фільму, смартфону чи телевізора на фоні, без “давай, я прасую, а ти складаєш зі мною”, без “ні, тільки не пазли, їх потім довго прибирати”. 15-30 хвилин САМИХ ігор (читання, біганини, розваг) з малюком. Все за їхніми правилами і бажаннями, все, як хочеться їм. Якщо вас затягнуло – і вам хочеться більше, прекрасно! Але – з  власного досвіду – найчастіше за півгодини дитина вже сама втомиться від вас 😉 І от під час цих ігор і розповідайте дитині про навколишній світ: кольори, розміри, кількості… Те, що потрібне їй для пізнання світу; якщо ви вже так хочете, щоб вона знала, як буде англійською “пес” чи “червоний” – під час цих ігор, ненав’язливо й не фанатично, поділіться своїми знаннями. І не хвилюйтеся – дитина ловить все нове на льоту, і мордувати її чимось спеціально зовсім нема потреби.

А для того, аби ваша дитина всесторонньо розвивалась… Найкраще – періодично влаштовуйте своїй дитині – еммммм, назвемо це  – “новий досвід”. Повезіть її в нове місце. Поведіть у “нові” гості. Підіть гуляти іншою дорогою. Переверніть її світ на годину, на дві – чи навіть на двадцять хвилин. Хай побачить-відчує-вдихне-торкнеться чогось нового. Просто я чітко бачу різкі стрибки розвитку Віки саме після таких “позитивних стресів” – після кожної, нехай навіть невеличкої, поїздки, вона вивчає стільки нового, при чому це все береться саме по собі, без того, щоб я свідомо брала і вчила її чогось.

Звичайно, в умовах середнього декрету влаштовувати щодня якусь новизну – нелегко. Але хоча б раз на тиждень можна з’їздити в ліс по гриби, до далекої тітки в гості чи просто пройтися новими вулицями. Раз на тиждень – “помістити” вашу дитину в середовище, яке як мінумум повністю відрізняється від того, до якого вона звикла. Можна ж навіть просто піти на якусь трохи віддалену “мамську тусовку” чи якось замість звичного маршруту зайти в сусідній дитсадок на екскурсію? Хоча б поблизу пройтися. А раз на місяць вибратися кудись в інше місто, хай зовсім близьке. І кілька разів на рік пожити десь далеко від дому – хоча б кілька днів.

Насправді, дуже крутий експірієнс не так для батьків, як для маленької людинки: всі ми знаємо, що дитячий мозок до 5 років розвивається з космічною швидкістю. І найкращий спосіб сприяти цьому розвитку – давати дитині можливість бачити, відчувати та пробувати щось нове. І саме в мандрівках це робити найпростіше: я твердо переконана, що замість того, аби у вивчених уздовж і впоперек чотирьох стінах квартири накуповувати гори розвивальних кубиків-іграшок-книжечок, краще взяти і повести (чи повезти) дитину в якесь нове, недосліджене місце.

Так-от – ми вирішили поєднати приємне (для нас) і корисне (для дитини) – і полетіли на море; чесно кажучи, я підозрювала, що це буде все, що завгодно, але точно не відпочинок. Але мій перший і головний висновок: найкращий відпочинок – це коли все нове. Мозок перезавантажується, а за ним краще почувається і тіло. Кому, як не мамам в декреті, про це знати?

Цей “природний” розвиток – багатонапрямковий – насправді, єдиний, який потрібен маленькій дитині; у віці до 5 років лише “розбудовується” синапсова база мозку (тобто – розбудовуються зв’язки між нейронами) – і що більше їх буде, то більше шансів буде потім “наповнити” мозок інформацією. А батьки, які на “нерозбудований” мозок валять тонни інформації, лише створюють проблеми дитині в майбутньому – у дитини погано працюватиме асоціативна пам’ять (базова, між іншим, для всіх сфер життя), вони завжди намагатимуться “зубрити” інформацію (замість того, щоб плавно інтегровувати нові знання у вже існуючий контекст), і взагалі. Спершу – “місце” для нового, а потім і самі нові знання. Тож наш завдання у “тодлерському” – створювати нові синапси (зв’язки між нейронами), а знаннями – не хвилюйтеся – потім ще все воно наповниться.

І не виникатиме моментів із “нудно в школі” – навпаки, готова до нових знань дитина, наче губка, засвоюватиме нову інформацію і не “видихнеться” ще до п’ятого класу. От я собі думаю – всім же відомо, що більшість так званих “вундеркіндів” закінчували в кращих випадках пересічними людьми (ще й нещасними, із “постзірковим” синдромом). А хто такі вундеркінди? Це діти, чиї батьки розвивали їхній мозок неприродним шляхом: метафорично кажучи, наповнювали “вантажем” ще не цілком сформовані й замалі для таких обсягів “трюми”. І, звісно, ніщо, що є неприродним, до добра не доводить.

Я не претендую на істину в останній інстанції, я всього-на-всього звичайна мама півторарічної дитини. Мені цікаво почути, що про все це думають інші мами – може, вони розкажуть щось цікаве і мають зовсім іншу точку зору?

Я просто ділюся своїми роздумами 🙂 Краще забезпечмо нашим малюкам цікаве життя – адже із цікавості виростає справжній розвиток! Розумних усім малюків!