Кіт Півторавус і Золота Рибка

  • 695

Холодної-холодної зими, коли надворі лютували морози і хурделиця, у нашому домі з’явилися двоє нових мешканців – кіт і кицька. Хтось безсердечний вигнав пухнастиків на вулицю, і вони жалібно нявчали у під’їзді.

Дідусь лиш відчинив двері, щоб глянути, що ж воно там таке, як двійко муркотунів опинилися у коридорі! Перший – рудий і нахабний – відразу ж чкурнув на кухню. Інший – смугастий, малий і худющий – потерся до дідової ноги: “Мурр-мурр!”

– Ех, бідаки! – вигукнув дідусь. – Схоже, ви знайшли свій новий дім!

Приблуди освоїлися дуже швидко: уже невдовзі видряпувалися шторами аж попід стелю, спали на дідовому дивані, ігноруючи своє котяче “ліжечко”.

Малу кицю за смужки на спинці назвали Тигрунею, а рудого нахабу – Мурчиком. Та вже невдовзі до нього міцно прикріпилося зовсім інше прізвисько. Річ у тім, що Мурчик страшенно полюбляв рибку. Сиру, варену, смажену, копчену – байдуже! Головне – якомога більше! Якось бабця накупила риби й ну її смажити до свят. А Мурчик крутиться і все “няв!” та “няв!”. Бабця йому один шматочок дала, другий… Уже, дивиться, в кота животик, як бубон, а він далі просить!

— Годі, а то іще луснеш! — гримнула бабця.

Хитрий котяра сховався під стілець, і лише бабця відвернулася, стриб – до плити! Та замість рибки в одну мить піввуса собі спалив! Відтоді його й стали називати Півторавусом.

Та пригода кота нічого не навчила, і ще не раз він цупив улюбленого смаколика у дідуся з бабцею з-під носа. Ті лише руками розводять – що вдієш з капосним котиськом? А той сидить, очі від задоволення мружить і своїх півторавуса облизує.

…Це сталося напередодні новорічних свят. Дідусь з бабусею приготували подарунок для внучки, про який та давно мріяла, – акваріум із чарівною мешканкою – Золотою Рибкою. А допоки внучка не приїхала (канікули ж бо іще не почалися), акваріум залишили у кімнаті на столі, і двері міцно зачинили, щоб кіт подарунком не поласував.

Настала ніч. У домі вимкнули світло. Та для нашого кота Півторавуса – це не перешкода, адже усім відомо, що у темряві у цих пухнастиків вмикається котячий “прилад нічного бачення”. Ось наш рудий розумник дочекався, поки дідусь з бабусею заснуть, і рраз! – стрибнув до дверної ручки, вхопився за неї лапками. Клац! – і двері відчинені. “Нням!, – промуркотів кіт, заходячи до кімнати з акваріумом. — Де ж та смакота?”.

Півторавус застрибнув на стіл і закружляв довкола акваріума. Уже й кігті гострі виставив, ось-ось Золоту Рибку спіймає. А вона була непроста (бо де ж бачено, щоб Золота Рибка не була чарівницею?!), і коли побачила, яка небезпека їй загрожує, каже: “Щойно води торкнешся, на рибку обернешся!”. Кіт лише пхикнув у вуса, приготувався до стрибка і… плюсь! Що за дивина – Півторавус кудись зник, а в акваріумі поряд із Золотою Рибкою ще одна опинилася!

“Буль-буль! Тону!” – рибка, на яку перетворився Півторавус, так била плавцями і хвостом, аж воду з акваріума розхлюпала. Краще б він того не робив: киця Тигруня прокинулася від дивного плюскоту, і ось вона вже поруч – зазирає крізь скляну стінку просто на Півторавуса. Та ще й облизується!

“Тигруне, подружко! Це ж я, Півторавус! Невже не впізнаєш?!” – репетував нещасний з акваріума. Та, схоже, смугаста киця бачила у ньому лише поживу.

“Рибко, змилуйся, благаю! – почав просити Півторавус. – Обіцяю, що від нині твого брата й кігтиком не зачеплю!”.

Золота Рибка лише повела плавцями, і Півторавус знову став котом! Він прожогом вискочив з акваріума, мокрий, як хлющ, і забився у найдальший куток…

Відтоді бабця з дідусем дивуються: “Що це трапилося із нашим Півторавусом? Замість капосника такий чемний і лагідний котик став. І рибку вже не цупить…”

 

Малюнок Софії Славінської
*Передрук матеріалу повністю чи частково допускається лише з письмової згоди авторки