Бити… чи любити?

  • 670

Коротше, я любителька камінгаутів, ось вам ще один: вчора я вперше вдарила свою маленьку доньку. Ну як вдарила – ляснула легенько, не в пориві емоцій чи від втрати контролю, а  якщо так можна сказати – “вирішила спробувати” на крайняк вже цей “метод”  (ні, ні, я не виправдовуюсь). Ну і причина була ніби серйозна: вона разів сто поспіль намагалася засунути невидимку в розетку, слів не розуміла й пояснень не слухала. Класика, одне слово.

І я так взяла її за руку і разок – що називається – “дала по дупі” – несильно, але їй було напевно трохи боляче. Думаю, це був перший і останній раз, коли я її вдарила. І навіть не через неї і якусь особливу її реакцію: такі маленькі діти (їй рік і вісім) – не дуже заглиблюються в драматургію моменту, та й запам’ятають цей випадок, швидше за все, після регулярних повторень, а не отак, відразу.

Та й зреагувала вона досить спокійно – здивуванням. Припинила пхатись до розетки, лише якось так здивовано (емоційна моя сторона кричить “розчарованооо!!!(((” – але надмірна емоційність повноцінному мамству хіба шкодить) – глянула на мене. Ну і потім – то ж вік “мавпування” – кілька разів намагалася сама собі надавати по задниці, чим нас усіх ніби й повеселила, але це було  як у тій пісні – радість зі сльозами на очах.

Мені, мамі, стало дуже-дуже дискомфортно після цього випадку. Справді. Мене з братом в дитинстві толком ніколи не били. Було кілька яскравих епізодів (2 чи 3) вже в дорослішому віці, але епізоди – це не регулярний фон, і страху, що мене вдома відлуплять за будь-що, ніколи не було. Я ніколи особливо не була проти биття дітей – ну бо ніколи сама їх не мала, із  чужим таким досвідом фактично не стикалась, та й не вважала, що це щось жахливе. Може, тому малому в кафешці, що верещав і бився головою об підлогу, чи тій малій в трамваї, що регоче і навмисне витирає об тітку спереду свої кросовки, – думала я, – і дійсно б не завадило трохи надавати по одному місці.

Так думала я – до того моменту, як сама вперше вдарила свою дитину. Щось у мені в той момент перевернулось. Мене це дуже вразило. Найбільше зачепило не те, що я зробила боляче комусь маленькому й беззахисному, а те, що я – кгхммм – тримала її іншою рукою за руку.

Тобто уникнути насилля вона ніяк не могла – я заблокувала їй всі шляхи до відступу, втечі чи переговорів, взяла і зробила боляче. Хай несильно, хай той біль миттєво “вивітрився”, хай я потім просила вибачення і задобрювала її. Але – виходить – я просто скористалась своєю перевагою, фізичною силою, розмірами, досвідом – і поставила когось у безвихідне становище.

Найстрашніше в побоях і болю взагалі – це те, що їх неможливо уникнути, правда?

Коли ти б’єшся з рівними собі – ви валяєтесь на землі, кидаєте одне одного, дряпаєтесь, кусаєтесь, тягнете за волосся, ви можете бути не абсолютно рівними, і комусь “прилетить” сильніше. Але коли вас б’є людина у 5 разів більша за вас? Уявіть! Для мене це мала би бути гора вдвічі вища та вагою понад 250 кілограмів! Як той велетень Вун Вун з “Гри Престолів” – поза три метри росту? Ви ж не так страждали б від самих тілесних ушкоджень – як від того, що вас “заблокували”; у вас не було би варіантів, у вас не було би виходу і жодних шансів врятуватись. Ви б відчували після цього себе повноцінною людиною? Ви б почувалися безпечно у цьому світі? Ви б вірили, що ви – маєте значення? Що ваше слово – хай це навіть слово “ні” чи слово “стоп” – хтось почує? І всі цінності демократичного суспільства – такі, як право бути людиною з вільною волею і свободою вибору – чи не будуть вони всі здаватися цинічними і глузливими? Якщо вас можуть замісити, відлупити чи навіть просто ЛЯСНУТИ просто тому, що ви не зможете втекти чи опиратись?

Дітей б’ють не тому, що вони беззахисні й слабші?!

Ой серйозно – а ви думаєте, вашому шефу не хочеться інколи вам вліпити смачного ляща за сmонадцяте запізнення без причин чи чергове “ой вибачте, я трохи налажав тут”?! Або водію, який мусить небезпечно гальмувати, бо вам задумалось перебігти дорогу на червоний? Або сусід по маршрутці, якому ви вже втретє стаєте на ногу?! “Я тебе зараз навчу!” “Ти мені зараз запам’ятаєш!” “Та до тебе, я бачу, по-іншому не доходить!” І по морді, і по морді. За таке взагалі-то садять – викликають поліцію, збирають свідків, відкривають кримінальне провадження.

Але ж дитина не лише слабша, менша й недосвідчена (а отже – беззахисна) – а ще й повністю залежна від вас. Тому руки взагалі повністю розв’язані: “У поліцію підеш?! Так тебе в дитбудинок заберуть!” І ви ніби й задоволені, і дитина робить, що ви сказали, але це росте нещасна людина, яка тільки ціною надзвичайних зусиль чи великого везіння потім зможе вибратися з вашої “клітки” невпевненості в собі та страху світу. І, звісно, що любити вас потім ніхто не буде, а про любов власних дітей ми всі пізніше згадаємо і дуже-дуже її захочемо. Таке-от замкнене коло.

Так що ж робити? Діти часом справді доводять до сказу – і всі ми люди, і я – навіть після всіх цих розсусолювань доброї самаритянки – може, колись не витримаю і лясну її ще раз. Але хай це буде винятком, а не правилом. А як правило – таки доведеться говорити, пояснювати, не кричати спокійно, але демонструючи своє невдоволення.

Покарання (адекватне й обдумане) від батьків – обов’язкове, і уникати його від страху “покалічити” психіку дитини – це як боятись поливати квіти, щоб їх не перелити; квіти засохнуть. А дитина виросте несоціалізованою та неадекватною. Ми – батьки – повинні вибудовувати рамки й межі, повинні пояснювати, як функціонує цей світ. Але ми маємо бути добрими й люблячими наставниками, а не роздратованими, психованими ненависниками, які свою злість чи нестриманість виміщають на слабших. Можливо, позбавляти якихось бонусів, можливо, забороняти щось улюблене – є багато методів, і теж строгих, і не завжди м’яких. Але позбавляти відчуття захищеності – ні. Біль – це як голод чи спрага, це базові відчуття організму, ви ж не будете морити голодом дитину за погану оцінку. Те саме стосується й побиття.

Хай наші діти ростуть щасливими! Хай наші діти ростуть впевненими! Хай наші діти знають, що цей світ – безпечне й гарне місце. І хай наші діти будуть вдячними нам за нього)) Любіть своїх крихіток! Вони – це наш “привіт” у майбутнє, наше просте земне безсмертя, це – ті ж самі МИ, тільки кращі!