Улюблена іграшка

  • 94

На полиці з іграшками, щойно мама вийшла з дитячої кімнати, здійнявся шарварок. Ще б пак, на найвиднішому місці опинилася стара-престара м’яка іграшка, яку Софійчина матуся знайшла серед мотлоху на горищі. Це був песик із вицвілої вже тканини, та ще із кількома латочками на боках і з пошарпаним нашийником.

Новісінькі іграшки – ляльки з пишними кучерями та яскраві пластикові звірята, яких нещодавно подарували Софійці на день народження, зверхньо поглядали на свого сусіда. Першим не втримався великий робот, який умів крокувати, підіймати руки та блимати яскравою лампочкою на грудях. Він тим дуже пишався, а ще більше робот чванився через те, що його виготовили на величезній фабриці у далекій-далекій країні. Перш ніж потрапити на полицю магазину, а вже потім – до Софійчиної кімнати, він разом із тисячами інших роботів проплив кораблем аж через океан! Ну, принаймні, так він запевняв решту іграшок.

«Гей, зайдо! А ти хто такий і звідкіль тут взявся? І на якій це фабриці виготовляють таких страшків?» – зверхньо звернувся робот до песика.

Той змахнув зі свого носика павутинку і розповів: «Мене не виготовляли на фабриці, а пошили вдома для Софійчиної матусі. Я був її улюбленцем. Вона подорослішала і перестала бавитися іграшками, тож мене залишили у коробці. А сьогодні мене звідти витягли, гарненько почистили, тож відтепер я буду забавкою для маленької Софійки».

Ляльки обурено загули: «От нахаба! Такий обшарпаний, залатаний – куди тобі до нас! У нас кучері, які можна збирати у різні зачіски, сукні, черевички та ще й набір косметики, наче у справжньої дівчинки! А ще ми вміємо казати «Ма-ма!»

Робот і собі долучився до цієї веремії: «А ти вмієш крокувати? Ото ж бо! У тебе навіть батарейок немає».

Песик знітився і засумував: «Ні, я нічого не вмію… Мабуть, доведеться мені сидіти у закутку, поки дівчинка бавитиметься із цими чудовими яскравими іграшками».

Коли Софійка повернулася із дитячого садочка, вона й не помітила, що на полиці посеред безлічі іграшок оселився песик. А ось ввечері, коли мама прийшла, щоб прочитати дівчинці казку на добраніч, Софійка вирішила примостити біля себе на подушку якусь із іграшок – щоб слухати казочку разом. Та що за біда: примостила ляльку, а та дівчинку у ніс лоскоче своїми кучерями; взяла робота – а той у щоку коле своїми квадратними кулачиськами, та ще з доброго дива почав лампочкою блимати. І як тут казочку слухати, а тим більше – заснути?

Крутилася Софійка у ліжечку, як дзиґа, уже й година пізня настала, а їй усе не спиться. Тоді мама й каже: «А візьми-но оцього песика. Примости його під щічку, він тобі допоможе швидко заснути, як і мені колись…»

Софійка так і зробила – притулила песика до себе, а він такий м’якенький, як подушечка. «Ти будеш і моєю улюбленою іграшкою», – мовила Софійка  і вже невдовзі міцно спала. Мама вимкнула світло і тихенько причинила двері. Іграшки вражено почали запитувати у песика: «Як це тобі вдалося?» Той пошепки відповів, щоб не розбудити дівчинку: «Бо мене батьківські руки створили із великою-великою любов’ю до малят…»

 

Малюнок Софійки Славінської

*Передрук матеріалу повністю чи частково допускається лише з письмової згоди авторки